Виїзд в Пореч

Без велосипеда і дітей почуваєшся якимось обділеним. Сім’ї тут пересуваються в такому порядку: тато, діти і потім мама. Мама на відміну від інших членів сім’ї ледве крутить педалі і зі всіх сил намагається не відставати. Час від часу тато з дітьми змушені зупинятись і чекати на маму:

Наша сім’я виключенням не була – дорогу догори мама інакше ніж пішки не долала.

В Пореч ми їздили всі троє, на велосипедах марки Hystric. Велосипеди – нікудишні, далі за Пореч на них і не заїдеш.

По дорозі зупинялись біля мальовничих лагун помилуватись природою, пофотографуватись і покупатись. Хвилин через 10 нас наздоганяла мама і прогулянка продовжувалась.

Всього в цей день ми покатались три години, на відміну від інших двох днів, коли з ровера не злазили від сніданку до вечері.

Виїзд в Ровінь

Для поїздки в Ровінь ми вирішили взяти ровери у іншої контори, яких у Зеленій Лагуні і є тільки дві. Китайські Треки виявились не на багато кращими.

Звичайно, маму  в таку далеку поїздку ми не брали. На велосипедній карті, яку ми безкоштовно взяли в туристичному інфоцентрі в Поречі, була тільки половина шляху. Від Пореча на південний схід – по зеленій велотрасі, яка закінчується жовтою стрілкою, до Лімського каналу.

Щодо іншої половини шляху – у нас було два варіанта – купити карту потрібного району за 40 кун (70 грн) або їхати наосліп. Ми вибрали варіант, за який не потрібно платити.

Велосипедні стежки прокладені по сільських дорогах та лісах, тому зустріти символ півострова Істра не було проблемою:

Ось як виглядає дорога через ліс:

Через півтори години ми були на половині шляху, біля каналу:

Моста через канал нема, висота спуску – 300 метрів, довжина – біля кілометра. І Микола і я під час спуску думали про одне – що нас чекає з іншого боку каналу? Не помилились – нас чекав аналогічних розмірів підйом, тому перед ним ми вирішили бодай освіжити ноги:

Спуск тривав 5 хв, підйом – годину. По гірському серпантину, вузенькій дорозі, на якій і йти практично не було місця. Добре, що це не автострада.

Орієнтуючись по автомобільних знаках, ми приїхали до нашої цілі – міста Ровінь.

Старе місто симпатичне, оригінальні віконця зустрічались на кожному кроці:

Вузенькі вулички, старенькі будиночки, якби не автомобілі – здавалося б, потрапив у інший час.

Туристи кажуть, що це дуже гарне місто. Особливо для шанувальників романського стилю, основною ознакою якого є гармонія побудованих будинків з оточуючим середовищем і основний елемент будівлі – напівкруглі арки. Сперечатись не буду, але все одно мій Львів the best. Навіть без моря. Отже, що ми побачили у Ровіні: повно москалів (у Поречі їх було помітно менше), представники секс-меншин вільно розгулюють вулицями, пляжі набагато гірші ніж у нашому місці відпочинку. Хоча місто таки варте того, щоб до нього завітати:

62-метрова дзвіниця, яку видно зі всіх боків Ровіня, належить кафедральному собору св. Євфімії. Там ми не побували через брак часу. Хоча варто було – даний собор збудований за мотивами німецьких кайзерських соборів та в стилі інших відомих будівель, наприклад Пізанської вежі, котру до речі теж треба якось навідати, доки вона ще на ногах.

Виїзд на Бадавку

Цього разу ми вирішили взяти ровери у Поречі, в одному з пунктів прокату ми бачили Міріди. Велосипеди виявились китайськими, і від Мірід у них залишилась тільки назва. Велосипедних знаків на нашому шляху бракувало, це вам не Чехія. А деякі знаки примушували перевірити один одного, чи не скосились наші очі:

Відразу за Поречем нам трапився кемпінг для нудистів. Шкода, але охорона не дала довго фотографувати – тому вибачте, ню не буде.

Шлях пролягав через невеличкі хорватські містечка, в кожному з яких я робив безліч фото – оригінальні старі будинки весь час просились потрапити до мого об’єктиву.

На парканах тут ростуть дивні рослини, які цвітуть не менш дивними квітами:

А за парканами – оригінальні окраси подвір’я:

Постійно нам зустрічались інші велосипедисти – переважно німці. Ми з ними вітались, як порядні європейці: «Халло» або «Гутен так», у відповідь вони щось говорили по-німецьки, ми кивали головою з таким виразом обличчя, ніби їх розуміємо, і їхали далі. Іноді вони проводжали нас дивним поглядом – підозрюю, що деякі з них у нас щось запитували. Так, згоден, виглядає досить дивно у відповідь на запитання побачити кивання головою та наші спини.

А ось і вона – Бадавка. Не пройшло і пів дня. Бадавка, означена на мапі майже як водоспад, насправді виявилась звичайною криницею.

Мудра Вікіпедія (і чому я не дивлюсь у неї перед поїздкою?) каже, що Бадавка – це джерело питної води, біля якої в мальовничому оточенні природного ландшафту  знаходиться рай для поетів, художників та інших творчих натур, які злітаються сюди в останню неділю травня на загальні збори, попросити у муз натхнення на весь наступний рік. Де ці бідні поети знайшли тут живописний пейзаж – для мене загадка. Ми з Миколою побачили тільки гарбузові поля.

Після цієї подорожі, а якщо по правді, то і під час також – нам захотілось до наших Карпат – до нашої зелені, наших джерел, наших полів і по-справжньому мальовничого оточення. Одним словом – до нашої природи. Хоча ми ще не бачили головного хорватського природного заповідника – Плітвицьких озер – останньої надії хорватської природи підтвердити перші слова хорватського гімну: «Красива наша».

P.S. Моря це не стосується. Воно тут казкове.

Економлять (відмазуються, що криза) – в минулому році до літака пасажирів відвозили в двох автобусах, в цьому – затрамбували 120 чоловік в один. Але великий.

Політ відбувся добре, хоча капітан літака цього разу пасажирів не розважав, не повідомив, яка температура за бортом літака. Не балакучий попався. Кому цікаво: в минулому році за бортом було -42 градуса по Цельсію, можливо, в цьому році тепліше через глобальне потепління.

Хорватія зустріла нас штормом. Це пізніше, вийшовши з літака та відчувши на собі вітер, який збивав нас з ніг, ми дивувались, чому до цих пір живі, а в літаку – було весело: здавалось, що потрапив на американські гірки. Справді, добряче трясло літаком, капітан тричі заходив на посадку.

Пригода друга. День перший.

Вибрав я готель на свою голову, до районного центру міста Пореч – 7 км. В перший день вирішив повести родину в  місто, і як досвідчений істаріанець, повів маму з братом короткою дорогою до Пореча.

Через три години ми побачили море, знайшли людей і дорогу до міста.

В мене так завжди – спочатку практика, потім теорія. І цього разу аналогічно – спочатку подивився місто, потім про нього почитав. Отже, якщо вірити Вікіпедії, то я мав прогулянку у місті, якому не мало не багато понад 2000 років! Християнство сюди прийшло значно раніше, ніж у Київську Русь – в VI сторіччі тут вже була побудована християнська Євфразієва базиліка, яка збереглась (від себе додам, що вона чудово збереглась) до наших днів. Євфразій – єпископ, за якого ця базиліка і була побудована.

У базиліці можна піднятись на оглядову площадку. Звичайно, я піднявся – це єдина розвага у місті Поречі, як же нею не скористатися?

Кому тільки бідний Пореч не належав – Римській Імперії, після падіння якої – Венеціанській республіці, в 1797 – Австрії, 1805-1813 – дякуючи Наполеону – Франції, потім знову Австрії. Після першої світової війни – Італії, після другої – Югославії, а в результаті розпаду останньої – місто разом зі всім півостровом відійшло до Хорватії. Всі ці роки (крім доби Римської імперії) тут жили слов’яни, які започаткували процес еміграції з України ще 1500 років тому. Все їдуть і їдуть українці з рідних країв – 1500 років пройшло, а процес не зупиняється… Хоча місцеві називають себе навіть не хорватами, а «істрійцями», ми ж то знаємо, що вони прості українці, як ми з вами, тільки вони покинули рідні краї назавжди, а ми сюди приїжджаємо як гості.

Базиліка – не єдина знахідка для шанувальників історії та архітектури. У Поречі ще добрий десяток веж, будинків та площ, але крім базиліки класифікувати інші я не зміг – мені якось всі будинки виглядають цінними пам’ятками, який з них у переліку ЮНЕСКО – без екскурсовода не розберешся.

Пригода третя. Пливемо до буйків.

Пам’ятаючи минулорічний досвід, коли в останні дні відпочинку вже настільки втомлений морем, що лежав би від сніданку до вечері в номері, я вирішив в перші дні підкорити буйки. Тим більше біля мене був брат, який виконував місію рятівника. (Страх до глибини у мене з дитинства – з того часу, коли я майже втопився, але дякуючи брату – до цих пір ходжу по суші). В перший день вибрали найближчий буйок – на відстані 50 метрів. Проплив туди, пообнімався з буйком, проплив назад – неймовірно, я вмію плавати! В другий день підкорили 100-метрову дистанцію вглиб моря, на третій – вже плавали вздовж буйків, найдальший з яких на 200-метровій відстані.

Головне – коли дно починає манити до себе – перевернутись на спину і уявляти себе птахом, і все буде добре!

Пригода четверта. Пливемо на байдарці.

Взяли ми байдарку на годину. Повернули через три.

На острові з маяком, на який я показую Миколі, ми теж були. Але спочатку запливли на маленький острівець, площею як моя квартира. Я назвав його «Останній притулок» – на острові ми знайшли 5 мертвих істарських чайок (як на мене – їм доречніша назва морська качка), і ще одну чайку, яка помирала в муках, заплутавшись в якихось нитках і палках. Ми довго не думаючи – весла в руки – і почали рятівну місію бідної пташки. Микола підняв її на своє весло, а я своїм – розпутував вузлики. Звільнили ми її швидко і віднесли в море. Помирати, скоріше за все. Хоча є якась надія, що пташка відживе.

Ось вона, істарська чайка:

Після цього ми попливли на великий острів, який виявився притулком нудистів. Тут я вперше … ні, голих жінок я бачив і до того – я вперше покупався в морі голяком і позагорав без плавок. Тобто зовсім голим. Класно.

Повертались ми щасливі, але нашої радості не розділили в пункті прокату. Після того, як ми щасливі зійшли на берег, працівники показали нам на подряпини на дні, і попередили, що на острови плавати не можна, бо якби продірявили байдарку – довелося б її купувати.

Наступного дня вирішили взяти катамаран, посадити на нього маму і знову поплисти до островів. Мама була потрібна для того, щоб побути на катамарані в 10-ти метрах від острова, поки ми з Миколою побігали би за нудистками.

Пригода п’ята. Пливемо на катамарані.

Тепер я розумію, чому жінок не брали на кораблі. Жодні наші докази того, що якщо байдарка не перевернулась на хвилях, то катамарану точно нічого не буде, на маму не діяли. Мамине «пливемо на берег» радикально не збігалось з нашим «пливемо на острів». В те, що на острові теж є берег, мама не вірила. Принаймні здалеку сфотографували Пореч  – хоч якась користь від поїздки:

Пригоди щоденні. Замість епілогу.

Сумувати не було часу. Аніматори відпрацьовували зарплату на 100%, робочий день у них виглядав наступним чином:

Я би з радістю ходив на 10:10 позайматись його-гімнастикою, але це неможливо – після сніданку зі шведським столом я можу бути тільки в одній позі – горизонтальній. Тому час з 10 до 11 ми проводили в номері. Потім – море і пригоди. На четверту збирались біля басейну – мама займалась водною аеробікою,

а ми з Миколою та нашими друзями – малими москалями – йшли грати в біч волей або біч футбол.

Після вечері, яка тривала 2-3 години, щоб снились багаті сни, ми ходили дивитись на яхти. На одній з таких, тільки з парусом, я колись попливу в Нову Зеландію:

За час відпочинку ми перезнайомились зі всіма дітьми, які заходили у дитячу кімнату побавитись в теніс (ми його називали футбол):

Оскільки україномовних українців тут не було, доводилось дружити з малими німцями, австріяками та москальчатами. З останніми ще можна було поговорити, а от з німецькими кіндерами -  тільки «цвай унд цвай» – так ми пропонували зіграти у теніс на пари. Взагалі, чомусь активних людей було мало – ми з братом, два російських пацанятка і один російський тато з сином Глєбом – от і вся наша команда на пляжні види спорту. Зате у теніс ми переважно грали з дойче-кіндерами і їхніми татами.

Був шанс познайомитись з німкенями та італійками нашого віку – але вони не знають ні української, ні російської. Зате говорять вільно на трьох мовах – італійська, німецька, англійська. Останню я думав що знаю. Коротше кажучи, без доброго знання англійської чи німецької на пляжні знайомства тут можна не сподіватись.

Ще було три пригоди на велосипедах, але про них – у наступному дописі.

Пам’ятаєш, мамо, як ми з тобою 10 років тому шукали на День Незалежності хоча б когось у вишитій сорочці, і обійшовши весь проспект Свободи та площу Ринок, нікого так і не знайшли у національному вбранні, крім двох стареньких бабусь?

Не знаю, що трапилось і кому дякувати, але зараз, повернувшись з-за кордону, я бачу Україну зовсім іншою. Я так довго цього чекав. Чекав часу, коли бути українцем – не соромно, а любити свій рідний Край – не злочин.

Більше за мене скажуть фотографії. Я додам лиш одне: у цей день я пишався тим, що я українець.

День Незалежності, Львів, 2009

До Сколе ми (я, мій брат Микола та наш друг Андрій) їхали електричкою Львів-Лавочне, відправлення з приміського вокзалу 8:04. За ровери потрібно оплатити половину вартості квитка. Оскільки велосипед рахується як великогабаритний багаж, за правилами оформлювати його потрібно у вантажному відділенні – на це нам шкода часу, тому квиток на ровер ми купували в електричці.

Половина пасажирів електрички – туристи.

Приїхали у Сколе та у інформаційному бюро (бабусі на зупинці) дізнались де знаходиться: базар, продуктовий та книжковий магазини. Могли б запитати тільки про базар – в Сколе все життя зосереджене навколо площі Шевченка. Туристів тут люблять, місцеві водії нас завжди пропускали, навіть коли вони мали перевагу, перед “зеброю” зупинялись, а місцеві люди збирали консиліум, щоб порадити, куди і як краще піти і поїхати. Щоправда, на питання “А ви самі в гори часто ходите?” вираз їхнього обличчя відповідав: “Ось вже де у нас ці гори”.

Використавши поради місцевих та придбану в Сколе карту, ми попри Верхнє Синьовидне поїхали до нашої цілі – недобудованої гідростанції біля села Сопіт.

На полях вздовж дороги вирощують лікарські рослини – не знав, що на цьому можна робити гроші .

“Прощання з милим” – так я назвав роботу невідомого (мені) місцевого майстра, на якій гуцулка Ксеня та коник горнуться до вояка УПА.

Шлях пролягав вздовж Національного парку. Потрібно буде якось покататись у ньому…

Біля цього вказівника можна зробити зупинку – в цьому місці річка Стрий має глибину трохи більше пів метра – Андрій умудрився навіть поплавати на такій глибині

О диво! Ми побачили вказівник “Ознакований велосипедний туристичний шлях”, який встановили за кошти ЄС. Щоправда ми не бачили в очі карти, на якій би цей шлях був нанесений. Всього на нашому маршруті ми зустріли 2 таких знака – можливо, вони позначали початок і кінець маршруту?  Особисто мені не подобається, як освоюються кошти ЄС. Для чого писати “Ознакований …”, якщо можна просто намалювати ровер, колір знака збігається з кольором стовпчиків, якими позначають територію заповідників – той самий громаянин ЄС, за гроші якого ці знаки встановлюються, не зміг би зрозуміти, що вони позначають. Мені здається, це погано.

Отже, мандруємо далі дорогою на Тустань, і для того, щоб доїхати до дамби,  в село Сопіт не повертаємо, а їдемо далі, прямо по бездоріжжю.

Дарця, лілії на місці.

При в’їзді на місце дислокації за кошти Європейського Союзу до нас звертаються українці, яким не байдужа доля країни. Не діє. На місці, яке ми обрали під табір, відпочивали люди, які не читали цю табличку. Або це були не українці:

Через 10 хвилин територія була очищена, а сміття відсортоване. Згодом ми запакували це “добро” у кульки та вивезли у сусіднє село.

Сумніваюсь, що з того місця (смітником це назвати важко), яке місцеві називають “смітник” хтось колись вивозив сміття, але краще засмітимо село, ніж Карпати. Чи потрібно було везти все у Львів? Тут принаймні на Сихові пластик можна викинути у спеціальні контейнери (якщо експеримент ще не закінчився).

Очистивши територію, ми прийнялись до роботи. Андрій зайнявся вогнищем:

Микола – палаткою:

А Петрусик найголовнішим – обідом:

Потім поки Микола з Андрієм лазили по дамбі, я видерся в гори, ось як виглядає наш табір зверху:

По горах мені подобається лазити більше, ніж по цих бетонних чудовиськах:

Вечір пройшов швидко – поплавали у річці, попалили вогонь, на вогні засмажили ковбаски, і близько 10-ї вже спали без задніх ніг. Зранку швиденько поснідали, і вирушили на Тустань.

Велосипедна парковка шикарна – дерев’яна:

По каменюках наскакались досхочу:

Дорога від Тустані до Східниці в такому стані, що можна сміливо говорити про її повну відсутність. Зате ліс навпаки – дуже гарний. Сама Східниця мене розчарувала – село розбудовується якось швидко та хаотично, з джерел вода тече набагато повільніше, ніж три роки тому, як було всюди неохайно – так і залишилось. Люди живуть одним днем. Таке враження, що вони намагаються заробити побільше поки є вода, і ніяка гармонія їх не цікавить.

Але заради чого потрібно заїхати у Східницю – то це для того, щоб з неї виїхати. Декількакілометровий спуск вниз по дорозі на Борислав – ось де приховане справжнє задоволення. Обганяючи автомобілі, летимо вниз хвилин десять – і зовсім не тому, що це круто – гальмувати на такій швидкості не виходить – ще почне заносити – тому краще швидко їхати, ніж повільно летіти.

Через Борислав пролягає дорога, не придатна для швидкого руху автотранспорту. Проте це не стосується велосипедів – для нас ями на дорозі не проблема – якщо їх можна об’їхати. Через деякий час ми вже були в Дрогобичі, звідки на електричці повернулись до Львова.

Така от вийшла подорож в гори. Наступного разу поїдемо в інше місце, в когось є ідеї? Діліться ними в коментарях

З прицілом на озеленення ресторанів та готелів Львова як дохідну справу в майбутньому, я вирішив почати… зі свого балкону. Так, поки що це зовсім не прибутковий бізнес, хіба що мама поведе мене на піцу в якості оплати за озеленення її балкончика.

Що я посадив: спереду – бакопа разом з одним з видів пеларгонії, збоку – петунія і трішки пеларгонії, але іншої ніж спереду. І дві ялинки – ні в тин ні в ворота з цими ялинками, але пахнуть гарно.

Тепер залишилось зробити стяжку і покласти плитку, а також все що нижче самих квітів закрити бамбуком.

Власне, ось вигляд спереду:

А збоку – петунія:

Біля стіни сумує один кущик білої пеларгонії. Їй сумно, і виглядає вона сиротою між петуніями. Щось на наступну весну придумаємо…

Тепер – детальніше про квіти, які я в кінці квіткового сезону посадив на балконі:

Пеларгонія. Я назву її блідо-рожева пеларгонія, оскільки в моїй книзі “Все про квіти в вашому саду” картинки з саме таким різновидом нема. Далі – інформація з моєї книги: цвіте з червня по жовтень. Висаджувати потрібно в кінці весни. Рослину практично не пошкоджують жодні шкідники. Для пеларгонії забагато води гірше, ніж короткочасна засуха.  Тому поливати їх треба обережно. Відцвівші суцвіття потрібно відрізати, щоб на їх місці виросли та розцвіли нові квітки. Зимою квітки потрібно тримати вдома, звівши підлив до мінімуму. В кінці травня перед висадкою на балкон рослину потрібно загартувати. Що це таке я поки що не знаю, але до весни ще далеко…

Бакопа. Одна з рослин для підвісних корзин, введених в культуру в останні роки. Широко розростається, стеблі слабкі, повислі, цвіте протягом всього літа маленькими білими квітками. Як правило, кущиками  бакопи розділяють більш яскраві рослини, такі як петунія. Особисто я поряд з бакопою посадив вищезгадану пеларгонію. Вийшло непогано.

Петунія. Був час, коли петунія являла собою витягнуту рослину з блідо-рожевими квітками.  Сучасні сорти відрізняються по величині та кольору квітів, а стеблі можуть бути не тільки прямі, але й звисаючі. Дякуючи цьому петунія стала дуже популярною – як на мене аж занадто. Петунії люблять тепло та сухість, в сире літо вони цвітуть погано. Якщо якесь стебло виросте дуже довгим – книжка радить його обрізати, а квіти, що відцвіли – видаляти. Яким чином видаляти – в книзі не написано, напевно потрібно їх просто відривати. Підкормлювати петунії можна калійним добривом, ще радять посадку захищати від слізней – це по-російськи, як перекласти не знаю, якщо цю статтю буде читати лінгвіст  – напишіть, будь ласка, українською мовою – хто такі ці слізні?

Під час цієї 11-денної подорожі ми побачили три країни Євросоюзу: Чехію, Австрію та Польщу. Щоправда, відчуття того, що ти в Європі, нас супроводжувало тільки в перших двох. Мандруючи Польщею я не розумів – чому ця країна в Євросоюзі, а ми ні? І це я ще не бачив Румунії – тоді мені зовсім було б не зрозуміло, чому ми до цих пір “позаблокові”.

Історію кожного дня я подам в окремих записах. Далі – загальні враження та поради вар’ятам, які відважаться на таку ж подорож.

Отже, найголовніше – це мапа. До мапи бажано мати компас – при ясній погоді визначити куди їхати не важко, на відміну від похмурої погоди. Мапу циклостежок в Чехії або роверових шляхів у Польщі можна придбати у книжковому магазині, на заправках не шукайте – детальних карт, на яких позначені доріжки для велосипедистів, там нема.

Що ми мали з собою: по дві пари шкарпеток, трусів, футболок з розрахунку того, що будемо кожного дня прати. Плавки, рушник, кеди та шльопки, шорти і теніска, спортивний одяг (Микола велосипедні шорти надівав рідко, бо вони йому заважали, мені навпаки – дуже зручно було в них крутити педалі). Ще мали теплий одяг – куртку, светер та штани. Спочатку мені здавалось, що ми веземо зайвий вантаж, проте з часом я переконався: теплий одяг потрібен навіть влітку.

Далі: фен, 10-дюймовий ноутбук щоб бути на зв”язку (практично у кожному селі біля Ратуші є дармовий вай-фай), фотоапарат, купа  запчастин (які практично не знадобились) і велика аптечка (з якої крім 2-х таблеток “Септолете” і вітамінок більше нічого не виймали). Засоби особистої гігієни, по ложці з вилкою, ніж, ще трохи всяких дрібниць і, звичайно, гроші. Гроші потрібні були на готелі та харчування. На розваги – не було ні часу ні сили. Тому чеські та польські дівчата залишились без нашої уваги.

Отже, наша подорож:

Прага-Львів. День 0. Прага.
Прага-Львів. День 1. Votice.
Прага-Львів. День 2. Dolni Bukovsko.
Прага-Львів. День 3. Ceske Budejovice.
Прага-Львів. День 4. Landstejn.
Прага-Львів. День 5. Dacice.
Прага-Львів. День 6. Vyskov.
Прага-Львів. День 7. Ostrava.
Прага-Львів. День 8. Pszczyna.
Прага-Львів. День 9 та 10. Krakow.
Прага-Львів. День 11 та 12. Львів.

Оскільки велосипедної траси на схід від Кракова на карті не існує, зранку ми на електричці доїхали до міста Тарнов.

Зійшовши на потрібній станції – ми трохи розгубились. Важко було зрозуміти, де ми є – на Україні таких вокзалів вже не залишилось (принаймні на заході), в Польщі – бути не може, це ж Європа!

Потім ми зрозуміли, побачивши їхні дороги – це місто, в якому живе найбільша українська діаспора

Виїхали ми з того міста швидко – не те, що там не було що дивитись – просто те що було – лякало. Своєю неохайністю, неприбраністю, сірим і похмурим виглядом.

На щастя, принаймні з Тарнова до Пржешова була нанесена на карту велосипедна доріжка. Частково. А там, де для велосипедів ніякої дороги не передбачили – нам доводилось їхати разом з машинами по великій дорозі, на якій, звичайно, узбіччя нагадувало морські хвилі. Тому у Пржешов ми приїхали трохи злі та не добрі.

План був таким:  тут переночувати, а зранку – на роверах в Перемишль, де знову переночувати і на 13-й день через Медику – на Україну. Але в силу перелічених на початку статті факторів, а також того, що в готелях не було вільного місця, а нам не було змісту ночувати на вулиці так близько від дому, ми покружляли містом,

заїхали на площу Ринок з якої довго шукали вихід через те, що по периметру  – суцільні пивні ряди.

Подивились – і в дорогу.

В Перемишлі були після 10-ї вечора. Шукати готель вже, звісно, пізно.  В центрі повечеряли, знайшли знак на Медику і вйо в дорогу. На виїзді з Перемишля зустріли групу з Тернополя, які їздили в Татри. Але халтурили вони ще більше за нас – на роверах – тільки через кордон, і безпосередньо до підніжжя гір, решта часу їх возили електрички.

Разом з ними – по нічній Польщі, ми за півтори години були на кордоні. Їхати було цікаво, через те що група вийшла немаленька. Вирішили, що наступного разу когось треба брати з собою – чим більше людей, тим дорога веселіше минає.

Близько 1-ї ночі ми перейшли через пішохідний перехід у Медиці, на щастя черги зовсім не було.

У третій ми вже бути в Мостиськах, де дві години чекали на першу електричку. Трохи смішно було від того, що наша електричка 50 км. проїжджає за 2 години – по Польщі чи Чехії електрички таку відстань долають за 40 хв. Також хотілось би написати кудись, щоб наші електрички теж були пристосовані до транспортування велосипедів, а то так виходить, що через один ровер весь вагон стає непрохідним. З такими думками ми рушили з Мостисьок, і наступне, що я пам’ятаю – це вже Львів. Вокзал-Привокзальна-Універ-Центр – все, ми вдома. Помитись і спати. Ні, просто спати. Микола, розбудиш мене на вечерю. На добраніч.

До Освенціма їхали швидко, якось непомітно і раптово після чергового повороту заїхали у один із найбільших нацистських концтаборів.

Всередину можна зайти, концтабір працює як музей. Люди туди ходять з малими дітьми – не знаю, що вони говорять дітям про те, що тут відбувалось, але я б свою дитину туди не повів. Я сам зайти всередину не осмілився – мені здавалось, що з димарів до цих пір йде чорний дим, і чути цих людей, їх крики, їх страждання… Дуже негативне місце. Навіть природа навколо сумна-сумна.

У наступному містечку ми зупинились у підніжжя замку, біля такого собі польського Шевченківського Гаю. Такі ж старі дерев’яні будиночки, сосни, атмосфера минулого…

Проте є тут дещо таке, чого у Львові нема і доки я цим не займусь – і не буде. Маленький ресторанчик, з апетитними стравами і невисокими цінами. Мені завжди було цікаво – чому на всі заходи в Гаю – чи то Свято Хліба, чи Пасха – ніхто не годує людей? Чому організатори вважають, що однієї лавки з хот-догами достатньо, щоб відвідувачі не були голодними? От і носять всі їжу з собою в Гай, бо знають, що їсти там не дають, тільки наливають.

Попоївши національних місцевих блюд, які не можливо не запити пивом через їх незвичний для нас смак, ми вирушили далі. Відразу за містечком ми подумали, що велосипедний знак хтось розвернув у інший бік – не може ж ЦЕ були велосипедною трасою:

Але ні, це таки вона – на стовпах під трафарет нафарбовані стрілки, отже треба їхати. Точніше, йти. Так ми добре собі йшли декілька годин – поки не подолали місцеві гори. Від таких велотрас, точніше велостежок, ми були в шоці. Здається, що їх прокладали не для велосипедистів, а для “щоб були”. Ну просто Україна. Хоча ні, на Україні знаків для велосипедистів ще не намалювали… А от велостежки вже є – через городи, поля, ліси – у нас такі стежки, що нехай Польща сховається!

(Насправді я б не хотів, щоб у даному питанні Україна повторювала досвід Польщі – давайте відразу робити як в Чехії? Чому ми завжди беремо приклад і досвід тільки від Польщі або Росії? Згідні?).

Так ми трохи доїхавши, трохи дійшовши, дістались до містечка, що знаходилось за 40 км. від Кракова. Поїхали у місцевий “пансіонат” – довго їздили довкола, питали людей, де тут пансіонат, і всі чомусь вказували нам на халупу, в якій на нашу думку був розміщений притон місцевих важких підлітків. Четверта жіночка, яку ми запитали, де тут пансіонат, сказала, що ми довкола нього і їздимо, але вона не радить туди заходити, бо до ранку велосипедів наших вже не буде.  Ну що ж, як скажете, пані. Ми розгорнули карту і почали думати, де б ніч перебути, запитали ще в одного пана, де можна переночувати, той сказав просто: “ніде” та порадив нам їхати на вокзал, сідати на електричку та дути в Краків. Ми недовго думаючи скористались його порадою і пізно ввечері були в Кракові. Відразу на вокзалі за 14 злотих (30 грн) нам дівчинка з туристичного бюро зарезервувала хостел (готель з туалетом на поверсі), і через годину ми вже були на місці. Скинули речі та побігли фотографувати нічний Краків.

Кафешки вже всі закривались, але ми таки випросили піцу, поплакавшись на важку долю туристів.

Трамваї в Кракові теж їздять швидко:

Краківський смітник. Не даремно ми міста-побратими.

Повернувшись в наш хостел опівночі, ми вирішили залишитись в Кракові ще на один день – по-перше, вночі ми нічого не побачили в польському Львові, по-друге, велосипедна траса закінчувалась відразу за Краковом, і починалась знову за 40 км. від нього. Як вирішують таке питання інші велосипедисти – я не знаю, але ми вирішили вирішити цю дилему за допомогою польської залізниці, бо дуже не хотілось їхати по при трасу з машинами.

Зранку – вийшли у місто, і відразу один в одного запитали: “Ми у Львові?”. Будинки – обшарпані, ще гірше ніж у Львові:

пластикові вікна – як і у Львові – в старих будинках (у Празі не зустрінеш старого будинку з пластиковими вікнами):

Проте трамвай хоч виглядає старим та незграбним, але їздить дуже швидко, майже як в Празі. До речі, у Кракові колись була така ж вузька колія, як і у Львові.

Багато підземних переходів у зовсім, здавалося б, непристосованих для цього місцях.

Якась краків’янка думає, що надійно замкнула ровер:

Польське пиво. Гарна машина, чого не скажеш про пиво. Польське пиво – сто процентів не символ Польщі.

Краківський замок. Шкода, не дали Буняку побудувати замок у Львові – яка різниця, що історія не зберегла вигляду Львівського замку? Туристам потрібен атракціон!

А ще Львову бракує річки та велосипедної стежки попри неї. Ну добре, просто річки. Або просто стежки.

За обідом – о чудо! Ми знайшли чеське пиво! Щоправда, його у цьому ресторані є тільки одна пляшка, не біда – іншою пляшкою став німецький Пауланер. В Польщі, як і на Україні, допускають наливати пиво в бокали не одної марки. Від цього у пива втрачається смак.

Площа Ринок – більша, ніж у Львові.

Карети – гарніші ніж у нас, коні – такі ж.

В цілому, від прогулянки по Львову, я отримую більше задоволення, ніж від прогулянки по Кракову. Якось тут не затишно. Це як Чорногорія і Хорватія – ніби й море одне, і люди подібні, але рівень – зовсім інший, після Хорватії -  Чорногорія вже не цікава. Так і Краків з Прагою. Ніби і то і інше – Європа, але Краків подобається тільки до того часу, поки не побачив Прагу.

Увечері зайшли на вокзал, подивитись розклад електричок – чорним кольором – “наші” особові потьонги (по-чеськи особові влаки, а по українськи – просто – електрички)

Вечірній Краків, як і Львів, гарніший за свою денну версію.

Далі:

Прага-Львів. День 11 та 12. Львів.

Справа в тому, що до цьому ми не знали, що таке шахта і що таке дорога вздовж шахти. Кілометрів 5 ми намагались не дихати, не пити води, і уявляли себе серед пальм та гарних дівчат. Помогло.

Чесно – я співчуваю всім шахтарям та їх родинам – це великий подвиг, жити та працювати в таких умовах.

Через деякий час ми під’їхали до кордону з Польщею. Чехія востаннє сказала мені “До побачення” від імені прикордонного містечка:

Через деякий час – “Увага! Державний кордон пролягає по річці”.

Переїхали річку – і ми в Польщі.

До кінця дня ми їхали не мальовничими лісами та болотами. Фотографувати просто не було що.  В першому польському місті блукали дві години, шукаючи Інформацію для туристів, яка відмічена у нас на карті. Мета – купити польську карту велосипедних доріг. Ні Інформації, ні книжкового магазину ми у тому містечку не знайшли. Микола пішов до таксиста питати, де можна купити карту і як доїхати до місця ночівлі – міста Pszczyna.

Реакцію таксиста на те, що ми їдемо до Львова на роверах, ми запам’ятали на довго: “Курва!” – з таким вигуком таксист дві хвилини тримався руками за голову, “Як ви там проїдете? Я не знаю. Курва. Курва.” Тоді ми не розуміли, чого він хапається за голову – ми ж бо їдемо по асфальтованих велосипедних дорогах! А коли ми почали їхати по цих “дорогах”, ми не раз згадували таксиста…

Але що нас приголомшило в цьому та інших польських містах – кількість велосипедних стежок, розмічених на тротуарі. Нові тротуари вже прокладають відразу в двох кольорах – білий – для пішоходів, червоний – для велосипедів. Навіть на пішохідному переході з одного боку на світлофорі світиться червоний або зелений хлопчик, а з нашого боку – велосипед. В Польщі всі нові дороги та тротуари роблять з врахуванням моїх інтересів.

Львівські депутати вже перейняли у своїх сусідів: металеві смітники, як у Кракові, розфарбовані пішохідні переходи у червоний колір, як по всій Польщі, ну і так далі – коли чуєш якусь “ініціативу” наших політиків – відразу згадується її реалізація за кордоном. Депутати! Частіше їздіть за кордон та запроваджуйте “нові ідеї” у Львові, які ви цупите у європейців! У мене тільки одне прохання – зверніть увагу на те, які умови створено для велосипедистів і зробіть для нас щось більше, ніж одна велосипедна парковка на ціле місто – і та біля міськради. Так, це якраз те місце, куди велосипедисти найчастіше їздять.

За порадою таксиста ми поїхали на заправку, де звичайно що потрібної нам карти не було. Тому нам довелось стати на декілька годин автомобілістами та їхати по трасі, з включеними фарами, як того вимагають європейські ПДР.

Настрій – паскудний. Дихати нема чим, хоча і машин не багато. Подивитись нема на що – суцільний степ. Узбіччя дороги – на відміну від чехів, польські будівельники не мають такого терміну, як узбіччя дороги. Добре і те, що вони мають уявлення про саму дорогу, на відміну від українців. Хоча часто складалось враження, що більшість доріг у Польщі будують українські заробітчани.

Далі було все по графіку – приїхали, поселились в пансіонат, пішли шукати Інтернет і вечеряти.

В одній з таких кав’ярень повечеряли, і пішли далі шукати Інтернет.

Інтернет так і не знайшли. Велосипедної карти нема. Що робити – куди їхати. Вже думали, брати курс “на сонце” – їхати на схід, а там якось доїдемо до Кракова. Але вчасно побачили на стіні в пансіоні велику карту Польщі, її і сфотографували.

Зранку ми все-таки купили карти велосипедних стежок Польщі. Але враження від карт і стежок – у наступній розповіді, під відповідну фотографію.

Далі:

Прага-Львів. День 9 та 10. Krakow.
Прага-Львів. День 11 та 12. Львів.

Ми їздили по Остраві не розуміючи, куди ми потрапили. Цивілізація, ти де? Жіночка миє у фонтані труси,

будинки обшарпані,

в центрі міста – натуральна українська барахолка. Це я не сподівався побачити у Чехії.

Знаки – для косооких. Або встановлені косоокими.

Заїхали на найвищу точку. І нема що сфотографувати крім двох шахт – “гордості” Острави.

Типові жителі Острави – індо-арабо-цигано-Бог-зна-хто, я в народностях не особливо розбираюсь…

Єдине що сподобалось – це міський фонтан. Просто із землі. Діти біля нього фанатіли.

День в Остраві пройшов сумно. Знаю, що в цьому місті багато українців, в тому числі студентів. Народ! Емігруйте краще у Львів – різниці між цими містами практично не існує. От тільки прокладу по Львову велосипедні стежки, побудую хороші дороги, дам львів’янам не цілодобову, а питну воду з кранів – і все, чим не Острава? А, ще: трамвай або на металобрухт, або зробити його швидким як у Європі і відкопати Полтву, щоб у Львові була річка. Останні дві речі, як на мене, це фантастика.

Далі:

Прага-Львів. День 8. Pszczyna.
Прага-Львів. День 9 та 10. Krakow.
Прага-Львів. День 11 та 12. Львів.