Велосипедні прогулянки по півострову Істра
Якщо я ще колись приїду у Хорватію – то на автомобілі і зі своїми роверами. Бо велосипеди тут у прокаті зношені на 90%. Після нас стали на всі 100. За 14 днів ми зробили три виїзди – в Пореч, в Ровінь та до Бадавки, яка виявилась звичайною криницею.
Виїзд в Пореч
Без велосипеда і дітей почуваєшся якимось обділеним. Сім’ї тут пересуваються в такому порядку: тато, діти і потім мама. Мама на відміну від інших членів сім’ї ледве крутить педалі і зі всіх сил намагається не відставати. Час від часу тато з дітьми змушені зупинятись і чекати на маму:
Наша сім’я виключенням не була – дорогу догори мама інакше ніж пішки не долала.
В Пореч ми їздили всі троє, на велосипедах марки Hystric. Велосипеди – нікудишні, далі за Пореч на них і не заїдеш.
По дорозі зупинялись біля мальовничих лагун помилуватись природою, пофотографуватись і покупатись. Хвилин через 10 нас наздоганяла мама і прогулянка продовжувалась.
Всього в цей день ми покатались три години, на відміну від інших двох днів, коли з ровера не злазили від сніданку до вечері.
Виїзд в Ровінь
Для поїздки в Ровінь ми вирішили взяти ровери у іншої контори, яких у Зеленій Лагуні і є тільки дві. Китайські Треки виявились не на багато кращими.
Звичайно, маму в таку далеку поїздку ми не брали. На велосипедній карті, яку ми безкоштовно взяли в туристичному інфоцентрі в Поречі, була тільки половина шляху. Від Пореча на південний схід – по зеленій велотрасі, яка закінчується жовтою стрілкою, до Лімського каналу.
Щодо іншої половини шляху – у нас було два варіанта – купити карту потрібного району за 40 кун (70 грн) або їхати наосліп. Ми вибрали варіант, за який не потрібно платити.
Велосипедні стежки прокладені по сільських дорогах та лісах, тому зустріти символ півострова Істра не було проблемою:
Ось як виглядає дорога через ліс:
Через півтори години ми були на половині шляху, біля каналу:
Моста через канал нема, висота спуску – 300 метрів, довжина – біля кілометра. І Микола і я під час спуску думали про одне – що нас чекає з іншого боку каналу? Не помилились – нас чекав аналогічних розмірів підйом, тому перед ним ми вирішили бодай освіжити ноги:
Спуск тривав 5 хв, підйом – годину. По гірському серпантину, вузенькій дорозі, на якій і йти практично не було місця. Добре, що це не автострада.
Орієнтуючись по автомобільних знаках, ми приїхали до нашої цілі – міста Ровінь.
Старе місто симпатичне, оригінальні віконця зустрічались на кожному кроці:
Вузенькі вулички, старенькі будиночки, якби не автомобілі – здавалося б, потрапив у інший час.
Туристи кажуть, що це дуже гарне місто. Особливо для шанувальників романського стилю, основною ознакою якого є гармонія побудованих будинків з оточуючим середовищем і основний елемент будівлі – напівкруглі арки. Сперечатись не буду, але все одно мій Львів the best. Навіть без моря. Отже, що ми побачили у Ровіні: повно москалів (у Поречі їх було помітно менше), представники секс-меншин вільно розгулюють вулицями, пляжі набагато гірші ніж у нашому місці відпочинку. Хоча місто таки варте того, щоб до нього завітати:
62-метрова дзвіниця, яку видно зі всіх боків Ровіня, належить кафедральному собору св. Євфімії. Там ми не побували через брак часу. Хоча варто було – даний собор збудований за мотивами німецьких кайзерських соборів та в стилі інших відомих будівель, наприклад Пізанської вежі, котру до речі теж треба якось навідати, доки вона ще на ногах.
Виїзд на Бадавку
Цього разу ми вирішили взяти ровери у Поречі, в одному з пунктів прокату ми бачили Міріди. Велосипеди виявились китайськими, і від Мірід у них залишилась тільки назва. Велосипедних знаків на нашому шляху бракувало, це вам не Чехія. А деякі знаки примушували перевірити один одного, чи не скосились наші очі:
Відразу за Поречем нам трапився кемпінг для нудистів. Шкода, але охорона не дала довго фотографувати – тому вибачте, ню не буде.
Шлях пролягав через невеличкі хорватські містечка, в кожному з яких я робив безліч фото – оригінальні старі будинки весь час просились потрапити до мого об’єктиву.
На парканах тут ростуть дивні рослини, які цвітуть не менш дивними квітами:
А за парканами – оригінальні окраси подвір’я:
Постійно нам зустрічались інші велосипедисти – переважно німці. Ми з ними вітались, як порядні європейці: «Халло» або «Гутен так», у відповідь вони щось говорили по-німецьки, ми кивали головою з таким виразом обличчя, ніби їх розуміємо, і їхали далі. Іноді вони проводжали нас дивним поглядом – підозрюю, що деякі з них у нас щось запитували. Так, згоден, виглядає досить дивно у відповідь на запитання побачити кивання головою та наші спини.
А ось і вона – Бадавка. Не пройшло і пів дня. Бадавка, означена на мапі майже як водоспад, насправді виявилась звичайною криницею.
Мудра Вікіпедія (і чому я не дивлюсь у неї перед поїздкою?) каже, що Бадавка – це джерело питної води, біля якої в мальовничому оточенні природного ландшафту знаходиться рай для поетів, художників та інших творчих натур, які злітаються сюди в останню неділю травня на загальні збори, попросити у муз натхнення на весь наступний рік. Де ці бідні поети знайшли тут живописний пейзаж – для мене загадка. Ми з Миколою побачили тільки гарбузові поля.
Після цієї подорожі, а якщо по правді, то і під час також – нам захотілось до наших Карпат – до нашої зелені, наших джерел, наших полів і по-справжньому мальовничого оточення. Одним словом – до нашої природи. Хоча ми ще не бачили головного хорватського природного заповідника – Плітвицьких озер – останньої надії хорватської природи підтвердити перші слова хорватського гімну: «Красива наша».
P.S. Моря це не стосується. Воно тут казкове.
Вересень 29, 2009 о 12:42
Мамця перечитує кожен вечір