Пригоди Петрусика в Хорватії
Пригода перша. Прилетіли.
В аеропорті Бориспіль забрали відкривачку, яку я не виймав з сумки ціле літо. Сказали, що я можу вчинити терористичний акт, бо вона гостра і з дерев’яною ручкою.
Економлять (відмазуються, що криза) – в минулому році до літака пасажирів відвозили в двох автобусах, в цьому – затрамбували 120 чоловік в один. Але великий.
Політ відбувся добре, хоча капітан літака цього разу пасажирів не розважав, не повідомив, яка температура за бортом літака. Не балакучий попався. Кому цікаво: в минулому році за бортом було -42 градуса по Цельсію, можливо, в цьому році тепліше через глобальне потепління.
Хорватія зустріла нас штормом. Це пізніше, вийшовши з літака та відчувши на собі вітер, який збивав нас з ніг, ми дивувались, чому до цих пір живі, а в літаку – було весело: здавалось, що потрапив на американські гірки. Справді, добряче трясло літаком, капітан тричі заходив на посадку.
Пригода друга. День перший.
Вибрав я готель на свою голову, до районного центру міста Пореч – 7 км. В перший день вирішив повести родину в місто, і як досвідчений істаріанець, повів маму з братом короткою дорогою до Пореча.
Через три години ми побачили море, знайшли людей і дорогу до міста.
В мене так завжди – спочатку практика, потім теорія. І цього разу аналогічно – спочатку подивився місто, потім про нього почитав. Отже, якщо вірити Вікіпедії, то я мав прогулянку у місті, якому не мало не багато понад 2000 років! Християнство сюди прийшло значно раніше, ніж у Київську Русь – в VI сторіччі тут вже була побудована християнська Євфразієва базиліка, яка збереглась (від себе додам, що вона чудово збереглась) до наших днів. Євфразій – єпископ, за якого ця базиліка і була побудована.
У базиліці можна піднятись на оглядову площадку. Звичайно, я піднявся – це єдина розвага у місті Поречі, як же нею не скористатися?
Кому тільки бідний Пореч не належав – Римській Імперії, після падіння якої – Венеціанській республіці, в 1797 – Австрії, 1805-1813 – дякуючи Наполеону – Франції, потім знову Австрії. Після першої світової війни – Італії, після другої – Югославії, а в результаті розпаду останньої – місто разом зі всім півостровом відійшло до Хорватії. Всі ці роки (крім доби Римської імперії) тут жили слов’яни, які започаткували процес еміграції з України ще 1500 років тому. Все їдуть і їдуть українці з рідних країв – 1500 років пройшло, а процес не зупиняється… Хоча місцеві називають себе навіть не хорватами, а «істрійцями», ми ж то знаємо, що вони прості українці, як ми з вами, тільки вони покинули рідні краї назавжди, а ми сюди приїжджаємо як гості.
Базиліка – не єдина знахідка для шанувальників історії та архітектури. У Поречі ще добрий десяток веж, будинків та площ, але крім базиліки класифікувати інші я не зміг – мені якось всі будинки виглядають цінними пам’ятками, який з них у переліку ЮНЕСКО – без екскурсовода не розберешся.
Пригода третя. Пливемо до буйків.
Пам’ятаючи минулорічний досвід, коли в останні дні відпочинку вже настільки втомлений морем, що лежав би від сніданку до вечері в номері, я вирішив в перші дні підкорити буйки. Тим більше біля мене був брат, який виконував місію рятівника. (Страх до глибини у мене з дитинства – з того часу, коли я майже втопився, але дякуючи брату – до цих пір ходжу по суші). В перший день вибрали найближчий буйок – на відстані 50 метрів. Проплив туди, пообнімався з буйком, проплив назад – неймовірно, я вмію плавати! В другий день підкорили 100-метрову дистанцію вглиб моря, на третій – вже плавали вздовж буйків, найдальший з яких на 200-метровій відстані.
Головне – коли дно починає манити до себе – перевернутись на спину і уявляти себе птахом, і все буде добре!
Пригода четверта. Пливемо на байдарці.
Взяли ми байдарку на годину. Повернули через три.
На острові з маяком, на який я показую Миколі, ми теж були. Але спочатку запливли на маленький острівець, площею як моя квартира. Я назвав його «Останній притулок» – на острові ми знайшли 5 мертвих істарських чайок (як на мене – їм доречніша назва морська качка), і ще одну чайку, яка помирала в муках, заплутавшись в якихось нитках і палках. Ми довго не думаючи – весла в руки – і почали рятівну місію бідної пташки. Микола підняв її на своє весло, а я своїм – розпутував вузлики. Звільнили ми її швидко і віднесли в море. Помирати, скоріше за все. Хоча є якась надія, що пташка відживе.
Ось вона, істарська чайка:
Після цього ми попливли на великий острів, який виявився притулком нудистів. Тут я вперше … ні, голих жінок я бачив і до того – я вперше покупався в морі голяком і позагорав без плавок. Тобто зовсім голим. Класно.
Повертались ми щасливі, але нашої радості не розділили в пункті прокату. Після того, як ми щасливі зійшли на берег, працівники показали нам на подряпини на дні, і попередили, що на острови плавати не можна, бо якби продірявили байдарку – довелося б її купувати.
Наступного дня вирішили взяти катамаран, посадити на нього маму і знову поплисти до островів. Мама була потрібна для того, щоб побути на катамарані в 10-ти метрах від острова, поки ми з Миколою побігали би за нудистками.
Пригода п’ята. Пливемо на катамарані.
Тепер я розумію, чому жінок не брали на кораблі. Жодні наші докази того, що якщо байдарка не перевернулась на хвилях, то катамарану точно нічого не буде, на маму не діяли. Мамине «пливемо на берег» радикально не збігалось з нашим «пливемо на острів». В те, що на острові теж є берег, мама не вірила. Принаймні здалеку сфотографували Пореч – хоч якась користь від поїздки:
Пригоди щоденні. Замість епілогу.
Сумувати не було часу. Аніматори відпрацьовували зарплату на 100%, робочий день у них виглядав наступним чином:
Я би з радістю ходив на 10:10 позайматись його-гімнастикою, але це неможливо – після сніданку зі шведським столом я можу бути тільки в одній позі – горизонтальній. Тому час з 10 до 11 ми проводили в номері. Потім – море і пригоди. На четверту збирались біля басейну – мама займалась водною аеробікою,
а ми з Миколою та нашими друзями – малими москалями – йшли грати в біч волей або біч футбол.
Після вечері, яка тривала 2-3 години, щоб снились багаті сни, ми ходили дивитись на яхти. На одній з таких, тільки з парусом, я колись попливу в Нову Зеландію:
За час відпочинку ми перезнайомились зі всіма дітьми, які заходили у дитячу кімнату побавитись в теніс (ми його називали футбол):
Оскільки україномовних українців тут не було, доводилось дружити з малими німцями, австріяками та москальчатами. З останніми ще можна було поговорити, а от з німецькими кіндерами - тільки «цвай унд цвай» – так ми пропонували зіграти у теніс на пари. Взагалі, чомусь активних людей було мало – ми з братом, два російських пацанятка і один російський тато з сином Глєбом – от і вся наша команда на пляжні види спорту. Зате у теніс ми переважно грали з дойче-кіндерами і їхніми татами.
Був шанс познайомитись з німкенями та італійками нашого віку – але вони не знають ні української, ні російської. Зате говорять вільно на трьох мовах – італійська, німецька, англійська. Останню я думав що знаю. Коротше кажучи, без доброго знання англійської чи німецької на пляжні знайомства тут можна не сподіватись.
Ще було три пригоди на велосипедах, але про них – у наступному дописі.