Що це за Вишков? Щось не пригадую такого пункту в нашій подорожі… Правильно казав Микола – треба писати розповідь день-у-день. Ага, от сам і писав би!

А-аа! Велике діло фотоапарат! Переглянув фотографії і згадав – та це ж день, коли я розплакався. Щоправда, це секрет. Бо я не плачу – я ж мужчина як ні як! Ви нікому не розкажете? Тоді про це – трохи нижче, а зараз – початок дня.

Зранку нас втішила погода. Виїхавши на безлюдне місце я вирішив помилуватись природою:

Дорога. Справжня. Рівна. Машини не їздять, бо дорога – між селами. Шкода, але ТАКА Дорога закінчилась відразу, як ми в’їхали в регіон (чи область?) Височина. З того місця ми почали помічати, що чим далі на схід – тим далі від нульового меридіану. А це значить – гірші дороги, несмачніша вода, сумніші люди, …

Миколі тут теж подобається. Ще б – ми поки що в Південній Чехії – окрасі чеській.

У Чехії збереглось дуже багато замків та церков. Моя мама каже, що це тому, що Чехію не бомбили під час другої світової. А історія каже, що Гітлер настільки любив Прагу (ну і напевно Чехію заодно), що не дозволяв тут навіть стріляти. В кожному селі – або старенький замок, або старенька церква:

Їдемо далі, село за селом минають дуже швидко. Надолужуємо втрачене за попередній день. До обіду – 60 км.

Парковка для велосипеда. Ми не паркували, особисто я вважаю, що це пам’ятник парковці, а не сама парковка. Як до неї причіпити ровер – ми так і не зрозуміли. Експериментувати з нашими роверами ніхто з нас не ризикнув.

Місто, в якому ми вирішили вперше скоротити відстань, трохи змахлювавши. Требіч.

Дійшовши загальної згоди у тому, що вчора ми проходили цілий день замість того щоб його проїхати, вирішили дозволити чеській залізниці покрутити замість нас педалі до східної столиці Чехії – міста Брно, в якому ми збирались переночувати. Але Vyskov в назві статті свідчить про те, що в Брно ми довго не затримались.

Прийшли на вокзал (тут мені кортить вставити 5 копійок – в Чехії я дуже рідко питав, як проїхати туди чи сюди – по всіх містах дуже багато вказівників, таких як: до центру, до вокзалу, до лікарні, і т.п. Заблукати – практично неможливо. Для тих, хто скаже, що і в Україні вказівників багато – це не такі вказівники, це не вказівники на дорозі для автомобілістів, а стовпчики на тротуарі з двадцятьма стрілочками  – спеціально для туристів).

Купили квиток, стали чекати на поїзд. Ось як виглядає чеська електричка. Після приїзду – на перон виносять табличку, куди цей поїзд їде. Дуже зручно – не треба бігати і діставати пасажирів питаннями “куди ви їдете”.

Через 30 хв. під’їхала наша електричка. Ми вже почали йти до неї, але касирка, яка продала нам квиток, вибігла нам на зустріч  та щось по-своєму, по-чеськи нам кричала. Коли вона підбігла на таку відстань, з якої я міг не чути, а розуміти чеську мову, я переклав Миколі: у цю електричку нам сідати не можна, бо: на колії сталась аварія, поїзди їдуть тільки до певної станції, після чого – (не зрозумів, що) … (ще декілька речень, які я не зрозумів). Йомайо, треба було чеську вчити краще. Дала касирка мені в руки роздруківку і потім я зрозумів, що вона говорить: сядете в наступну електричку, через пів години, бо … (щось там у них з колією сталось – я так переклав для себе).

Касирка попрощалась, побажала щасливої дороги і побігла обілечувати пасажирів. На папірці, який мені вона дала, був розклад: електричка №655 – їде до станції А (забув назву), на станції А – пересадка на автобус №655-R, який їде до станції Б. Станція Б у даному випадку – Брно. Коротше, я зрозумів так: на колії ремонт, до якогось міста нас везуть електричкою, а далі – автобусом. Микола тоді запитав: “Петя,  а як ми вліземо в автобус з роверами?”, на що я йому відповів:  “Микола, знаєш що означає Європа? Це рівні дороги? – Ні. Це високі зарплати? – Ні. (Ну, це само собою зрозумілі речі) Європа – це коли за тебе вже про все продумали і тобі не потрібно хвилюватись. У нас є квиток? Є. Нас хвилює, як ми сядемо в автобус? Ні. Це хвилює чеську залізницю, яка нам продала квиток до Брно, в яке вона нас і повинна довезти.” Тому я не переживав у електричці.

Назва фото: Петрусик насолоджується тим, що замість нього крутить педалі машиніст.

Приїхали ми на станцію пересадки. Бачу з далека – три автобуса, великих. Міжміських. Починаю хвилюватись – це не міські автобуси, в них нема низької платформи для колясок, куди ровер – в багажник? В салон? На дах?

Беру себе в руки. Не можу  ж я перед молодшим братом хвилюватись – тоді він почне переживати ще більше. Чекаємо, поки вийдуть всі пасажири з електрички, беремо велосипеди в руки і спускаємось на платформу. Відразу підбігає до нас хлопчина, який крутить ключами від машини, як таксист на вокзалі. Власне, ми й були на вокзалі… Питає у нас: “Ви до Брно?”, я перепитую: “цо?”. Він ще раз: “Ви два велосипедиста, які їдуть від  Требіча до Брна?” – “Так”, відповідаю я. “Тоді йдіть за мною”.

Останній вислів Микола зрозумів без перекладу. Ми переглянулись – страшно все таки, невідомо чому до нас хтось підходить, каже кудись йти… чому ми не можемо йти як всі білі люди в автобус? І Микола, і я подумали те саме: це таксист, який хоче на нас заробити, бо знає, що ровери не влізуть в автобус, Ну що ж, подумав я, гроші при мені, оплачу поїздку…

Як виявилось потім:  три автобуса – чекали на людей з електрички, а цей хлопчина – водій бусика – чекав саме на нас! Уявіть собі, спеціально для нас – велосипедистів, які не помістяться у автобус – підігнали бус, проінструктували водія, скільки велосипедистів їде, більше того я думаю що йому сказали навіть те, що ми іноземці, і нас потрібно зустріти на пероні, інакше ми будемо ломитись в загальний автобус…

Запакували ровери у бус, самі сіли спереду.  40 хвилин ми їхали як на таксі. Заплативши 10 грн. за квиток на електричку. Всю дорогу мені навертались сльози на очі, які я намагався непомітно стирати. Перед Миколою соромно, а водій просто не зрозумів би. Це важко пояснити. Це коли потрапляєш з хаосу та пекла в математичну формулу та світ без рагулів. Це коли справді, “Микола, чому ми повинні хвилюватись? Замість нас вже подумали, як нас довезти до Брно”. Це коли відчуваєш себе Людиною. Це Європа. І тому мені було сумно. Тому що я розумів – Європа починається не з гучних промов наших горе-політиків, не  з прагнення купити якомога більшу машину, щоб показати, що ти крутіший, не з прагнення у п’яних розмовах з’ясувати, хто кого більше поважає і чому не п’є. Європа починається з відношення. Відношення до інших людей як до завідомо рівних, а не завідомо нижчих. Європа починається з поваги. Поваги до невідомої тобі людини, без намагання показати, хто тут “начальник”, а хто “дурак”. Європа починається з того, що люди не соромляться показувати хороші приклади, замість того, щоб повторювати погані. Навіть якщо це не буде оцінено. Це – стиль життя.  Це – бажання жити комфортно. Це – вимога до рівня життя.

… бусик завіз нас на сам перон, на який ми мали б зійти з електрички, якби не сталось пошкодження колії… чи що там у них сталось … яка різниця, що сталось – це проходить непомітно для пасажирів!

Брно. Велике гарне місто. Ми були в захопленні. Аж на 1 фотографію. Крім площі Ринок більше нічого фотографувати. Вулиці, трамваї, автобуси, машини, стомлені від праці люди… Тоді ми ще не знали – це – ознака сходу. Робочого сходу. Тут не до розваг і не до задоволення від життя – потрібно працювати, з ранку до ночі. Острава, день сьомий, тому доказ.

Тому ми вирішили в Брно не затримуватись. І поїхали далі. На свою голову. В селі, в яке ми приїхали в 9-й вечора, всі два пансіона були зайняті. Що робити? Поїхали в найближче велике місто, до якого 20 км. Доїжджали вже по суцільній темряві, зорі були чудові, але я не хотів зупиняти Миколу, щоб діставати фотоапарат – дуже хотілось спати в горизонтальному положенні. Приїхали в місто в 11-й вечора, знайшли пансіони і готелі – рецепція працює до 10-ї…

Тепер я розумію, чому місто Вишков я не пам’ятаю. Мамо, пробач, ми тобі трохи збрехали. Ми того вечора не ночували в готелі. В містечку Vyskov ми спочатку поїхали до вокзалу, прочитали, що він відкриється в 6-ій ранку. А зараз – 11 вечора. Що робити? Поїхали на автозаправку, взяли два чаї і печиво (блін, у них “печиво” – ще щось випечене – типу “випічка” – дали нам якісь хот-доги з холодильника). Подумали. Поговорили. Вирішили.

Поїхали назад в центр міста, в найбезпечніше на нашу думку місце – скверик біля міської поліції. Спали по черзі. Поліцаї всю ніч їздили в свій офіс, і хоч би хтось запитав, чому ми тут у ночі під поліцією сидимо! Хоч би хтось гарячої кави виніс! Чи може я багато від чеської поліції хотів? Може достатньо того, що нам дали “переночувати” на лавочці біля головного міліційного відділення? Взагалі, хто би що не говорив, а я ні про чеську ні про польську поліцію нічого поганого сказати не можу – навпаки, там поліцаї всі підтягнуті, гарні і собою втілюють ідеал поведінки громадянина (наче з екрану бойовика – і всі до одного такі – солідні і серйозні – так і хочеться стати таким, як вони). У нас – сутулий, йде ніби корову веде випасати, пістолет на боку гойдається – ага – міліція. Вибачте, але шановні українські міліціянти – ви виглядаєте смішно порівняно зі своїми європейськими колегами! Введіть якісь уроки фізкультури, щоб виправити сутулість і уроки культури – зробіть міліцію зразком і прикладом для громадян! Я цього вимагаю! (ага, анонімно цього легко домагатись )

Отже, “переночували” ми під поліцією (добре що не “в поліції”, хоча коли ставало дуже холодно, я шкодував, що не “в поліції”). В 5-й ранку поїхали на вокзал, купили квитки на 9-ту ранку до Острави (вирішили цю ділянку також схалтурити – не мали сили крутити педалі не поспавши) і ще 2 години по черзі поспали. В 12-й ми вже були в Остраві. Але це – вже зовсім інша історія (як кажуть казкарі, коли їм бракує фантазії продовжити поточну).

Далі:

Прага-Львів. День 7. Ostrava.
Прага-Львів. День 8. Pszczyna.
Прага-Львів. День 9 та 10. Krakow.
Прага-Львів. День 11 та 12. Львів.

You must be logged in to post a comment.